організація допомоги
в лікуванні болю
Наша мета – допомогти хворим отримувати ліки вчасно та без перешкод, щоб покращити якість їхнього життя. Адже часто отримання знеболювального перетворюється на виснажливе випробування.
Якщо відмовили
у знеболювальному
Скористайтеся запропонованим алгоритмом або зв’яжіться з нами!
Ми знаємо як допомогти і маємо чіткі схеми вирішення проблем.
Допомогти
лікувати біль
Тільки разом ми зможемо подолати існуючі перешкоди на шляху отримання знеболювального та лікування болю.
історії з життя людей
Історія пацієнтки
Людмила Мельник
Дивитись всю історію
«Мені треба вколоти, а немає уколу. Я кажу - Саша встав і пішов швидко до ресторану. Купуй наркотики, які хочеш, я не знаю як.»

Перший раз про черкаську пацієнтку Людмилу Мельник телеканали розповіли у березні. Доведена до відчаю пацієнтка вирішила розповісти, яким є життя онкохворих без знеболення. Лікарі переглянули призначення ліків для Людмили.
Тепер воно максимально допустиме, хоча й все одно ще недостатнє.
Віримо, що вчорашня хвиля репортажів та повідомлень дозволить полегшити життя українських пацієнтів.

Історія пацієнта
Влад Жуковський
Дивитись всю історію
Влад Жуковський. Історія Пацієнта

«Мне очень больно каждый день. И видя, как я мучаюсь, мама сама страдает». Ці слова Влада Жуковського, звичайного хлопця з Черкас, могли б повторити тисячі українців, хворих на онкологічну патологію, туберкульоз, СНІД та інші захворювання.
Утім було дещо, що відрізняло Влада від багатьох пацієнтів.
Він і його мати, Надія Жуковська, не лише знайшли сили боротися з хворобою і болем.
Вони заговорили вголос про існуючу систему надання допомоги невиліковно хворим, яка завдає стільки страждань пацієнтам та їх близьким.

Історія пацієнтки
Олена Гуськова
Дивитись всю історію
Олена Гуськова. Історія пацієнтки

"Хоспис стал для меня спасением," - сказала Олена Іванівна при першій зустрічі у Севастопольскому хоспісі. Завідувач відділенням, Віталій Вілівчук, сказав: "У мене є надзвичайна пацієнтка, вам обов'язково треба зустрітися".
Олена Іванівна показувала вироби з бісеру, створенням яких захопилася саме тут, та перший складений пазл, розповідала, що збирає насіння, яке хотіла би посадити біля будинку. Якщо дочекається весни.
Їі не стало наприкінці листопаду.

Історія пацієнтки
Ірина Гавришева
Дивитись всю історію
Давайте познакомимся. Я – Ирина, мне 28 лет, я – паллиативный пациент.

Во вторую субботу октября в мире отмечают день хосписной и паллиативной помощи. Новая тема для Украины, но хоть раз в год ее принято вспоминать и говорить о проблемах паллиативных больных. Правда, говорят в основном общественные организации и, изредка, – родственники больных. Часто – уже умерших. Сами же паллиативные больные обычно молчат. На то есть свои причины. Но последнее время я все яснее понимаю – молчать нельзя! Поэтому давайте познакомимся. Я – Ирина, мне 28 лет, я – паллиативный пациент. Те, кому знакомо слово «паллиативный» часто думают, что речь идет о человеке, доживающем последние дни. Это не совсем так. Паллиативными называют и тех больных, которые имеют неизлечимое, прогрессирующее заболевание, ведущее к сокращению продолжительности жизни. Так вот, у меня есть несколько заболеваний, которые нельзя вылечить. Которые даже сдерживать удается с трудом. Поэтому ожидаемая продолжительность моей жизни гораздо меньше среднестатистической. Так я говорю, когда не хочу ранить впечатлительного собеседника. А если точнее, : моя болезнь неизлечима и я не доживу до 65. И до 50, вероятно, тоже. Ну и до 40 – совсем не факт. Нет, я не просыпаюсь каждый день с мыслью о скорой смерти (хотя меня будит напоминалка выпить лекарства, без которых я и до 29 лет могу не дожить). И нет, я не живу, "пытаясь успеть…". Я знаю, что все равно не успею. Даже, если бы мне были гарантированы 75 лет – все равно бы ВСЕ – не успела. Я не… еще тысячу шаблонов. Я просто живу. Проживаю то сегодня, которое у меня есть. У вас есть, и у меня есть. Я знаю, что завтра у меня может не быть. Но и у вас ведь тоже… Кто знает, какой кирпич свалится на голову? Хоть вам, хоть мне. Жизнь – она ведь непредсказуемая штука. Даже если ее продолжительность попытались спрогнозировать :). Я знала, что моя жизнь не будет долгой уже в 14 лет. И никогда не мыслила категориями будущего. У меня не бывало мыслей "когда мне будет 20…", потому что я знала – 20 мне может и не исполниться. Наверное, поэтому мне так сложно сейчас осознать свои 28 и приближающиеся 30 – я ведь никогда не думала об этих цифрах. Но это не мешало мне мечтать и строить планы. Которые иногда сбывались, иногда – нет. Все как у всех. Как у тех, кто думает, что ему гарантировано "завтра". Наверное, можно сказать, что я многое успела за свои годы. 3 года назад, перед очень страшной операцией я «на всякий случай» сделала слайд-шоу под песню ДДТ "Это все, что останется после меня". Вышло, что кроме двух титановых суставов и кардиостимулятора, после меня останется много вещей, у истоков которых я стояла. Форум http://miasthenia.borda.ru/ и ассоциация миастеников, фонд "Счастливый ребенок" http://deti.zp.ua/. Останутся выжившие дети и родные тех, кто не выжил, но для кого было сделано все возможное. За последние 3 года список еще пополнился. Но, по большому счету, это не важно. Потому что я не стремлюсь "оставить свой след на земле". Я просто живу. Живу так, как мне интересно, и делаю то, что приносит удовольствие. Здесь и сейчас. Конечно, мне бы хотелось, чтоб мои начинания жили и после меня. Но лишь потому, что они видятся мне полезными для людей. И мне хочется, чтоб эта полезность не закончилась с моей смертью. Я не люблю говорить о своих проблемах. Я чувствую себя глупо, когда мне начинают активно сочувствовать и еще более активно жалеть. Иногда я скрываю свое состояние. От врачей, например. Потому что если тебя нельзя вылечить, то тебя не особо интересно и лечить. Так что, если я хочу, чтобы меня лечили (хоть банальный перелом), я не озвучиваю 2/3 своих диагнозов. Когда я переезжала жить в Киев, меня спрашивали: "Ты не боишься, что тебе откажут в медицинской помощи из-за запорожской прописки?". Нет, не боюсь. Потому что я не рассчитываю на больницы, где смотрят на прописку. Тут, в Киеве, я рассчитываю только на нескольких друзей-врачей, которые, если я позову, примчатся ко мне и сделают все, что будет нужно. А в больницу я не поеду. Не потому, что у меня запорожская прописка. А потому, что я – паллиативная больная, а таким в нашей стране медицинская помощь, как бы, не показана.
Боюсь ли я смерти? Я боюсь перестать жить. Не только перестать существовать физически, но и перестать жить той жизнью, которая приносит мне удовольствие. Боюсь стать совсем немощной и зависимой от окружающих. Боюсь, что в какой-то момент для продолжения активной жизни просто не хватит ресурсов (сил, денег, связей, условий и т.п.). А еще я боюсь больниц и реанимаций. Больше всего на свете я боюсь умирания в реанимационной палате. Я знаю, как это бывает, и я не хочу себе такой смерти. Точнее – такой жизни, пусть даже перед смертью.
Я мечтаю. О всяком будничном и о том, что, осознаю, для меня навсегда останется мечтой. Я мечтаю прожить подольше. Активной, наполненной интересными событиями жизнью. Я хочу иметь право заранее сказать "нет" проведению бессмысленных реанимационных мероприятий. Я хочу зимой покататься на санках с горки. Я хочу знать, что лекарства, без которых я не могу жить, не пропадут из аптек на очередную перерегистрацию. Хочу не корчится от боли, если мне понадобится обезболивание. Я хочу, чтобы обо мне судили по моим способностям и делам, а не по моим диагнозам и ожидаемой продолжительности жизни. Мечтаю о путешествиях… Я очень люблю бывать в новых местах! Сейчас я мечтаю о солнечной погоде, чтоб можно было взять фотоаппарат и пойти снимать осень.
Я пишу этот текст, имея десятки причин не говорить публично о своем паллиативном статусе. И у меня есть только одна причина поделиться всем этим – я хочу, чтобы жизнь таких людей, как я, воспринималась такой же значимой и ценной, как и жизнь любого сегодня здорового человека.

Думка небайдужої
Ірма Вітовська, актриса
Дивитись всю історію
Ірма Вітовська ділиться власною історією знайомства з проблемою лікування болю. Вона переконана, що «доки навколо є природа, дерева, квіти, тварини, друзі, рідні, діти та близькі у людини залишається привід для оптимізму. А полегшити страждання – це обов’язок медиків». Пані Ірма відстоює право на знеболювальне для усіх, хто потребує його. «Адже тільки так люди зможуть прожити своє життя гідно» - вважає активістка.
ДЯКУЄМО ВАМ!
Ми розглянемо ваше повідомлення.
щось пішло не так
Будь ласка, спробуйте ще раз.

Можливо, зникло з’єднання з Інтернетом
або виникла проблема з сервером.

Паліативна
допомога
Кожного року майже 428 тисяч осіб в Україні
потребують знеболення та паліативної допомоги
для полегшення симптомів невиліковних хвороб.
Правова допомога паліативним хворим Коли хворий зіштовхується із перешкодами в доступі до знеболювальних препаратів - він має пам’ятати, що законодавство України на його боці. Ми ж можемо допомогти захистити права пацієнта.
ДЯКУЄМО ВАМ!
Ми розглянемо ваше повідомлення.
щось пішло не так
Будь ласка, спробуйте ще раз.

Можливо, зникло з’єднання з Інтернетом
або виникла проблема з сервером.
Підпиши петицію
Кожен може підписати колективну петицію, яка допоможе вирішити труднощі на шляху отримання знеболювальних препаратів. Справа в тому, що ВРУ прийняла закон про паліативних хворих і передала його в Кабінет Міністрів України,
де мали б розробити його основні положення та передати в МОЗ. Проте на цьому законотворчий процес призупинився
і потребує поштовху зі сторони громадськості.
зібрано 
підписів
Міністру охорони здоров’я України Квіташвілі Олександру
вiд
пошта
Петиція

У травні 2014 р. відбулась 67 Всесвітня Асамблея ВООЗ, на якій була прийнята Резолюція щодо визнання паліативної допомоги як невід’ємної частини системи охорони здоров’я. Україна як член ВООЗ та учасниця Асамблеї підтримала затвердження Резолюції. Тим самим наша країна засвідчила намір про дії щодо доступності паліативної допомоги в країні.

При середньому рівні смертності в Україні (800 000 людей), паліативної допомоги можуть потребувати 480 000 пацієнтів щороку. З урахуванням рідних та близьких пацієнта, потреба сягає 1,5 млн. людей (джерело: http://www.moz.gov.ua/ua/portal/dn_20080627_0.html ).

Знеболення є однією з надважливих складових паліативної допомоги. З огляду на це та задекларовані наміри, звертаємося до Вас з проханням забезпечити можливість безперешкодного отримання знеболювального усіма групами пацієнтів на усіх рівнях надання допомоги:

1. Шляхом перегляду, а при потребі доопрацювання правове регулювання призначення знеболення;
2. Шляхом інформування та доведення до негайного виконання норм та правил забезпечення та призначення знеболення усіма суб’єктами в системі охорони здоров’я.

Карта аптек Вчасне лікування болю та своєчасне знаходження знеболюючих препаратів може дозволить пацієнтам та їхнім близьким повернутися до нормального життя та уникнути страждань.
Про StopБіль Наш ресурс — це інструмент, який покликаний допомагати хворим та їхнім близьким вчасно лікувати біль.
БIЛЬ
поширюй знання,
щоб лікувати біль
Поділись цим сайтом зі своїми друзями. Серед них, або їхніх близьких можуть бути люди, яким буде потрібна ця інформація.